Одна з найкращих за джем точно. Чимось нагадала Until Then.

Ледве не ідеальний у візуалі та музиці проєкт, котрому забракувало сценарію такого ж рівня. Оркестральні аранжування дуже додають до повної картинки, особливо в парі останніх сцен. 

Щодо тексту. Відчуття, ніби новела намагається стрибнути вище своєї голови, в штиб філософського пондерінгу про сенс життя, самотність абощо, але чіпляється за підніжки від постійних риторичних питань (на які в героїв ще й завжди обов’язково знаходяться відповіді). Проблеми підняті тут дійсно життєві для багатьох, проте подані настільки в лоб, що це трохи підбиває емоційність тексту та бажання співпереживати героям. 

Однак, Стосунки Марка з кастом дівчат, мабуть, дійсно важкувато було б розкрити за такий короткий час в обмеженій кількості віньєток, тому можу лише висловити свою повагу автору, що два тижні жонглював малювання, написання сценарію та коду. Дякую за гру!

Що ж, це було зворушливо і з тими глибокими розмовами (о 3 ранку на кухні), як ви завжди вмієте.

Мені сподобався фінал свою поступовістю. На мить ти сидиш думаєш 'а, що?', 'а як?', а потім... Ну факти сильніші за мрії.

Музика і звуки чудово доповнювали атмосферу (єдине на початку був стик, не вистачає чогось в меню і в моменті з дощем при скролі назад музика зникла, мабуть ви її як звук викликали).

Арт теж чудовий. Мені сподобалося, як героїня поступово з'являлася на фото, якими різними та харизматичними були її образи та кліпання очей чудово довершило задум.

Написано теж добре. Мені сподобалося, як під образи мінявся стиль розмови Лінди і загалом історія легко читається (помітила кілька одруківок, але на враження вони не впливали).

Тема джему розкривається, як на мене, цікаво і тонко.

Маю також, як завжди, реакції у тві під час проходження: тут
Дякую за гру о/

Неймовірно стильна новела. І ще мені сподобалася робота зі звуком оточення, особливо файно було зі звуками дощу.

Кожне фото, кожен спогад мав свою атмосферу. Напевно хотілося б більше розвитку і якихось натяків на знайомство впродовж сюжету чи навпаки, аби залишилася недоговоренність, може це дійно шизофренія ГГ? Хоча... цей варіант все ще залишається можливим. Сподобалася фінальна ідея з тим, щоб фото збереглося завдяки зробленому фото. І перехід від фотографії до реальності буквально розширенням екрану - це було дійсно сильно.

Дуже файна та тепла новела. Викликало відчуття ностальгії по душемним розмовам із шкільними друзями за гаражами (і взагалом доволі теплі відчуття). Картинка дуже прикольна, як і музика яка дуже вайбить. Якість виконання гри також якісна. Ще + знайдено не одну відсилку на поп культуру, особливо по старій грі по черепахаг, яка у мене також викликає відчуття теплої настольгії (скоріш за все розмова була про іншу версію/частину гри, але все одно мені захотілось пограти саме в ту, в яку я в дитинстві залипав). Короч добротна гра, рекомендую!

Спогади, життя в минулому, постійне прокручування, переосенсення, так званий екзистенційний тізінг. Це ну власне фундамент, база і грунт життя. Особливо у тих, хто займається мистецтвом, ну і особливо пише.

Займатись подібним особливо... Боляче приємно, якщо в минулому залишилось, щось важливе і цінне, без якого майбутнє не те щоб має який сенс. Принаймні з сьогодні у вчора може так здаватись. Але, ну хочеш не хочеш, але для руху далі потрібно відпустити, те що тримає в минулому. Як би це не приємно не було.

І головня героїня це розуміла, проте дуже красиво по жіночному, розуміла по своєму. Замість прямого прощання, вона обрала просто зникнути, але не всі її Я, цього хотіли, саме тому вона і з'явилась на фото. Типу коли одна частинка тебе хоче, а інша ні. І починає діяти не якась з них, а оця точка сингулярності між двома частинками.

Через це вся історія і сприймається неймовірно тепло і мило. Головний герой, прощаючись з частинками Лінди, ніби наново проживає, місцями додумано вигадані, місцями події що не стались. Можна навіть сказати, що це такі собі проживання назад, для того щоб взяти за руку те "я" що заблукало десь в минуло і рушити вперед.

Так само і Лінда з'являючись в цих образах не тільки прощається з головним героєм, а і намагається захопити з собою частинку життя, яке їй не дано було прожити. Яке б могло з нею статись, однак життя вирішило інакше. Немов би збираючи податки, вирішило трішки обламати щастя цих двох. З іншого боку, якби воно далось їм безкоштовно, якби у них таки була можливість це все реалізувати, чи відчувалось це так цінно?

Чи не тому головний герой, так багато зазирає в минуле, адже, тільки ретроспективно, тільки отрмавши новий досвід, побачивши світ без "сонця" можна усвідомити речі, які були для тебе зашифровані в минулому? Це така, трішки дьогтєва штука, яка не додає позитиви при обмірковуванні історії і власного життя, але своєрідна ложка, яка потрібна. Якою і стала зустріч Лінди з головний героєм в кінці. Сфоткати фото - дуже наче і перевантажена, але елегантна метафора - заморозити заморожений час. Зафіксувати зафіксований момент. І що саме це шлях до спогадів не заобразної Лінди, дуже прикольно виражається у думках Бодріяра, який говорив що симулякр симулякра, це грубо залочене поле референції, яке відсилає саме до себе, ідеальна прецесія симулякрів - тобто грубо кажучи. Метафора існування в ізольованому просторі з можливістю впливати на зовнішнє. Ну це неймовірно елегантно.

І от ця історія, яка дуже пряма на поверхні, і дуже не проста, в тому числі і через те, що знайома багатьом, під капотом. Приводить, до пулу різних думок. І до однієї центарльної для багатьох великих творів. Продовження... Треба продовжувати..... І ця проста думка, досить очевидна думка, стає об'ємнішою і важчою, тільки після подібного шляху. Дякую за гру!!!

гарно. касети на Полароїд такі дорогі, бо таким чином можна справді цінувати кожен момент (буквально). фотографія це завжди світлина яка назавжди застигла в часі, і від неї залишаються лишень власні спогади людей, місць та речей, які з'являютсья разом з нею.

дуже душевна гра, дякую